ЧАЕС та ЗАЕС — чи є ризик повторної трагедії: висновки ліквідатора після 37 років

Через 37 років після Чорнобильської трагедії в Україні існує ризик повторної ядерної катастрофи. Йдеться про ЗАЕС, ситуація довкола якої залишається досить напруженою. Фахівці б'ють на сполох і попереджають, що у разі вибуху постраждає не лише наша держава, але й сусідні по західному кордону. 

У зв'язку з аварією на ЧАЕС в Україні щорічно 14 грудня вшановують подвиг ліквідаторів, які ціною власного життя та здоров'я ліквідували наслідки техногенної катастрофи. Таку дату обрали невипадково — саме цього дня 1986 року на ядерному об'єкті ввели в експлуатацію захисну споруду — саркофаг.

Як відбувалась ліквідація наслідків на ЧАЕС, скільки ліквідаторів брали у цьому участь та чи може в теперішніх умовах повторитися другий Чорнобиль — в інтерв'ю для Новини.LIVE розповів ліквідатор та еколог Сергій Мирний. 

Скільки ліквідаторів залучили до ліквідації наслідків ЧАЕС?

— По-перше, хто такі ліквідатори? Ліквідатори — це люди, які були залучені до ліквідації наслідків аварії, починаючи з 26 квітня 1986 року по 1989 рік. Тобто 4 роки. Загалом точна кількість ліквідаторів не встановлена. Але що точно встановлено: військові ліквідатори — 340 тисяч, що стосується усіх інших — дані розходяться. Загалом це, орієнтовно, від 600 до 900 тисяч.

Ким та де працювали на момент аварії? Скільки вам було років? 

— На момент аварії я був цивільним хіміком, займався електрохімією та працював у Харківському інституті. Мені було 27 років.

Як дізнались про аварію на ЧАЕС? 

— На другий-третій день після аварії перше повідомлення оприлюднили в газеті, воно було невеликого розміру і розташовувалось на другій сторінці в кутку. Фахівці знають, що це найменш помітне місце.

І там був стандартний текст, можу дослівно розказати: "От Совета Министров СССР. На Чернобыльской АЭС произошла авария, создана правительственной комиссией. Происходит ликвидация последствий". Я прочитав і прочитав, без будь-якої уваги абсолютно. Бо на той час, варто розуміти, всі жили в щасливому переконанні, що атомна енергетика абсолютно безпечна.

Хто відправив у Зону відчуження?

— В мене був військовий фах. В університеті раз на тиждень ми ходили на військову кафедру, після закінчення — були у військових таборах. У 1983 році мене забрали на польові навчання і нас попередили, що через три роки будьте готові, що вас знову будуть "дресирувати". 30 квітня 1986 року я дізнався, що мені телефонували з військкомату.

Через декілька днів мене викликали туди, дали підписати одну повістку, потім іншу. В середині травня 1986 року міністр оборони видав наказ: "Специальные военные сборы по ликвидации последствий аварии на ЧАЭС". Було зрозуміло, що ми поїдемо займатися ліквідацією. Згідно з цим наказом, можна було до пів року нас тримати там.

Як довго перебували в Чорнобилі?

— Я туди потрапив 13 липня і пробув всього 35 діб, тобто по 18 серпня. Я кажу "діб", бо там ні дня, ні ночі не було.

Приїхавши у місто, якими були ваші перші враження?

— Хоч в пресі і писали про цю аварію, якісь там фотографії з'являлися, репортажі на телебаченні, але все одно у мене було враження локальної аварії, як і у всіх. Ну, АЕС, ну, 30-кілометрова зона, 30 кілометрів — це небагато. Але коли ми вже їхали, до Києва взагалі все нормально було, а коли під'їжджали туди, то вже в селах було видно, що криниці закриті поліетиленом, люди сиділи і налякано дивились на нас. Це сильні враження.

Де жили після приїзду?

— Я не в сам Чорнобиль приїхав. Наша бригада, розвідка, жила в таборах у третій зоні. Вона була найбільш забрудненою. Тоді за це нам платили дві одноденні зарплати за місцем основної роботи.

Розкажіть про свій робочий день у Чорнобилі. 

— Там була робоча доба. Зранку прокидалися після кількох годин сну, йшли на сніданок, далі виходили з табору, йшли на шикування і їхали на завдання. Спочатку їхали в Чорнобиль та об'їжджали його по окружній. Я тим часом заїжджав у Штаб по завдання, далі приїжджали на стоянку, знову шикувалися і я роздавав завдання. Кожен їздив по своєму маршруту розвідки і заміряв дані. Результати ми приносили у Штаб радіаційної розвідки, дані або в таблиці вписували, або на карти наносили, за цим будували маршрути.

Щодо харчування, як вас годували? Звідки привозили продукти?

— Продукти немісцеві були, їх привозили. Добре годували, варто сказати. Навіть шматочки голландського сиру давали, в радянські часи це був великий дефіцит. Тоді посилене харчування було, щоб організм краще відновлювався.

Що найбільше запам'яталось під час перебування в місті?

— Одна з найсильніших і найтравмуючих емоцій, це коли нас посилали в ще "живі" села, скажімо так. Доза радіації там становила 0,8 мл рентген на годину. Однак у той період часу межею виселення було 0,7 мл рентген на годину.

Відбувалась така процедура: місцеві дозиметристи контролювали щодня ці села і подавали дані, а Урядова комісія приймала рішення, що робити з цими селами. І це було найжахливіше, що ти приїжджаєш у село, де люди живуть та працюють, вимірюєш дозу, а потім розумієш, що ввечері віддамо усі свої дані, їх перепишуть в табличку, а завтра ця табличка ляже на стіл Урядової комісії і вона прийме рішення виселяти це село.

І, уявляєте, люди все життя жили. Який вони там ґвалт піднімали... І ти це знаєш, але нічим їм не можеш допомогти.

Щодо соціального захисту, чи маєте ви статус чорнобильця? Як допомагає держава?

— Коли мене питають, чи постраждав я від чорнобильської аварії, то кажу, що це вона від мене постраждала. А загалом, є відповідний закон: перша категорія — це інваліди
Чорнобиля, друга — це чорнобильці 1986 року, третя, наскільки пам'ятаю, — це виселені люди і четверта — діти. Я належу до другої категорії, мені дозволено безкоштовний проїзд в громадському транспорті. Пенсія звичайна, яку заробив, але на неї можна було вийти на 10 років раніше.

Чи дивились фільм "Чорнобиль?" Що відбувалось насправді, а що вигадав НВО?

— Довелось подивитись. Ну, що я хочу сказати... Так, щоб було м'якше. Автори — мерзотники. В якому сенсі? Мене дивує, що вони займались плагіатом. Серіал великою мірою заснований на книзі Алексієвіч "Чорнобильська молитва", яку навіть не згадали у своїй роботі. Ця книга вийшла у 1997 році. У ній Алексієвіч зафіксувала той стан емоційної та інтелектуальної поразки від Чорнобиля, який був через 10 років після аварії. Ну, а це був насправді найпохмуріший інформаційний період.

Скажу чесно, я деякі частини не міг змусити себе подивитися, але з цікавості я повністю продивився третю серію. Там саме про ліквідаторів. Їх показали як якихось заляканих людей, алкоголіків, жалюгідних, неосвічених боягузів. Якщо всі такі були, то хто побудував саркофаг, хто зробив дезактивацію, хто зніс Радянський Союз через п'ять років після Чорнобиля?

Що думаєте з приводу постійної загрози на ЗАЕС? Чи може повторитись другий Чорнобиль?

— Другий Чорнобиль там не може повторитися, тому що реактор в Чорнобильській і Запорізькій АЕС відрізняються, вони принципово інші. Порівняйте аварію в Чорнобилі та Фукусімі: у другому випадку аварія теж відбулася на кількох реакторах, але там і зона набагато менша, в той час як в Чорнобилі цілий реактор вилетів у повітря. Такого рівня відбутись не може, але там запросто може відбутись аварія з локальним забрудненням, фукусімського, умовно кажучи, типу.

Якою бачите зону відчуження в майбутньому?

— Сама ця назва неправильна і психотравматична. Насправді її треба реформувати та концептуально переосмислити. Виник один термін, і підозрюю, що я і мої колеги одними з перших його вжили: Чорнобильська зона відродження. У природи треба вчитись, природа там відновилась, екосистема веде себе природним натуральним чином, вона бореться та оздоровлюється. А тут так склалося, що суспільство реагує на це мутантно: Зона відчуження — отже, туди не лізь. Потрібна культурна революція. Чорнобиль — це бренд України, його варто зробити позитивним, і є на чому.